У травні 1985-го, за рік до Чорнобильської катастрофи, генерал-майора Олексія Лавренюка призначили заступником начальника штабу Прикарпатського військового округу. За плечима бойового досвідченого офіцера залишилося вже чимало – військова академія імені Фрунзе та академія Генерального штабу, два терміни виконання військового обов’язку в Афганістані, десятки ретельно спланованих та успішно проведених бойових операцій з керівництвом радянсько-афганськими військами тощо.

У травні 1985-го, за рік до Чорнобильської катастрофи, генерал-майора Олексія Лавренюка призначили заступником начальника штабу Прикарпатського військового округу. За плечима бойового досвідченого офіцера залишилося вже чимало – військова академія імені Фрунзе та академія Генерального штабу, два терміни виконання військового обов’язку в Афганістані, десятки ретельно спланованих та успішно проведених бойових операцій з керівництвом радянсько-афганськими військами тощо.
- Ось, погляньте, тут ми, представники штабу ПрикВО сфотографувалися на згадку з делегацією Війська Польського, - генерал-лейтенант запасу Олексій Лавренюк дістає з фотоальбому чорно-білу світлину, на якій група радянських та польських офіцерів. З цього і почалася наша бесіда про ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. Олексій Васильович не частий гість на сторінках друкованих видань та в інших ЗМІ. Зараз йому більше до душі, мабуть, навчальна аудиторія. Адже вчитель не той, хто учить, а у кого можна навчитися, вважає він. - Поляки гостювали у Львові з офіційним візитом п’ять днів. Програма їхнього перебування була насиченою. Супроводжуючи їх, клопоту було вдосталь, як з будь-якою іноземною делегацією. Нарешті, провели гостей до трапу літака і сподівалися на відпочинок - попереду були вихідні. Та о шостій ранку розбудив телефонний дзвінок від чергового: «Вас терміново викликає до себе командувач. Форма одягу польова. Машина за вами вже вийшла…»
- Невже й гадки не мали, чому викликав начальник, до чого бути готовим?
- Військова людина має бути завжди готовою до будь-чого. Не знаю як зараз, але в наші часи зайвих запитань не задавали, тим більш у телефонних розмовах. Втім, отримане завдання уточнювали як слід… Заходжу у кабінет командувача округу, де мене очікували генерал армії Валерій Бєліков та член Військової ради генерал-майор Євген Махов. На столі лежала розгорнута топографічна карта, на якій, бачу, на території України нанесені незвичні для мирного часу позначки ядерного вибуху та овальні зони ураження, осі яких за розою вітрів дістають західної частини Києва, Львова, Варшави тощо. Командувач наказав розібратися на місті, що і до чого. Літак та сім чоловік оперативної групи вже чекали на аеродромі у Скнилові. У Овручі пересіли на вертоліт з обладнанням.
- Отже, в першій половині доби після аварії військові не володіли достовірною та повною інформацією?
- Нею ніхто не володів. Обстановку на карту командувача нанесли з доповідей оперативних чергових з’єднань та об’єднань, які знімали показання зі стаціонарних приборів радіаційної розвідки, працюючих в автоматичному режимі. Тоді й гадки не мали, що таке або щось подібне може статися. Як відомо, війська були готові до ядерної війни, а ось до техногенної катастрофи – ні. Хоча, за великим рахунком, армія за призначенням і не повинна ліквідовувати наслідки аварій. Для цього були війська цивільної оборони. Перед підльотом до атомної станції зайняв місце борттехніка та наказав командиру вертольота знизитися до 600 метрів. Пройшли тихенько над реактором та облетіли навколо станцію, хоча це було порушенням всього, що можна було порушити у повітрі, зробили коло навколо міста Прип’ять. З проламаного даху реактора, неначе з реактивного двигуна, здіймався стовп струменю, котрий випромінював знизу розплавлений до рідини метал. Тимчасом у місті панувало спокійне життя. Приземлилися метрів за двісті від паркана атомної станції. Недалеко стояли п’ять-шість пожежних машин, біля яких було близько десятка чоловік. Люди стомлені, озлоблені. Підійшов до них та запитав де начальник станції, а у відповідь отримав невиразне пояснення, начебто він якісь навчання у захищеному бункері проводить. На станції його не було... Обійшли всю територію АЕС…
- Що спонукало так сильно ризикувати собою? Адже потужність радіаційного опромінення знали ще до приземлення…
- У штабі Прикарпатського військового округу чекали на мою доповідь. Вона мала бути обґрунтованою. Невдовзі прибіг на станцію командир вертольота і доповів, що мене викликає на зв'язок до спецкомутатора начальник Генштабу маршал Радянського Союзу Сергій Ахромєєв. Розумієте, мене так вчили: у всьому пересвідчуватися на власні очі. Командир не має жодного права доповідати з чиїхось слів, тим більш перебуваючи на місті подій. З Ахромєєвим спілкувався в Афганістані чи не щодня протягом трьох років. Розмова з Сергієм Федоровичем була короткою. Доповів, що ядерного вибуху не було, а реактор у такому стані, буцімто на нього впала бомба кілограм на 250-500. Мене здивувала реакція маршала, неначе він сам там був присутнім. Ахромєєв спокійно вислухав рапорт про стан справ та наказав діяти в подальшому згідно розпоряджень командувача округу Бєлікова. Так розпочалася робота з ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС.
- Командир веде підлеглих у бій, де смерть зазирає в очі кожному. У Чорнобилі небезпека для життя була не меншою…
- Якщо сказати, що під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС не берегли людей –буде невірно. А якщо стверджувати, що берегли – це буде у сто разів невірно. Мали завдання, яке требо було виконати в будь-яку ціну. Це усвідомлював кожний, від генерала до солдата. Люди спокійно робили свою роботу, без будь-якого показного геройства, кожний військовий округ у своєму секторі.
Прикарпатський військовий округ виконував завдання у секторі номер три, у межах від залізничної станції і автомобільної дороги на Житомир до річки Прип’ять. Праворуч від нас працювали війська Київського військового округу, ліворуч – Білоруського. Реактором займалася спеціальна група військ, але за необхідності за наказом заступника голови Державної комісії генерала армії Івана Герасімова частини і підрозділи ПрикВО переміщали в район атомної станції.
Офіцери разом з солдатами підіймалися на дах зруйнованого енергоблоку прибирати уламки радіоактивного палива та графіту. Уражених радіоактивним опроміненням було дуже багато, вони швидко вибивались зі строю. На реакторі та навколо нього радіоактивний графіт валявся уламками, його збирали совками і руками у відра, деякі військовослужбовці футболяли по цих уламках як по м’ячу.
Під час ліквідації аварії виникла нестабільна ситуація з солдатами і сержантами, особливо призваних з запасу. Помирати від опромінення або ставати інвалідом у молодому віці ніхто не хотів. Коли ця інформація докотилася до голови держкомісії Юрія Маслюкова та Міністра оборони СРСР Сергія Соколова, до району дій військ стали прибувати відповідні працівники ЦК КПРС, республік, областей, директора підприємств, що значно зменшило напругу і самогубства. Війська на ЧАЕС потребували моральної підтримки. Важливо було підняти силу духу як військових, так і цивільних! Але надії виявилися марними. Так звана «інтелігенція», - поети, письменники, артисти тощо - не чула нас, тоді вони думали лише про себе.
Єдиним вищим керівником, якій став на сторону військових, був голова Державної комісії – перший заступник голови Ради Міністрів СРСР Юрій Маслюков. Справжніми захисниками військовослужбовців стали також генерали армії Володимир Варенніков та Іван Герасімов. Інші не бачили в нас людей в упор, вважаючи нас винуватцями катастрофи, яку вони створили, а згодом без ознак честі і совісті, просто людської гідності отримали зірки героїв України. Навіть не хочу називати їхні прізвища.
Тепер дехто розповідає, що від радіації всі рятувалися алкоголем. Мовляв, постійно були під мухою. У «чорнобильському» штабі оперативної групи ПрикВО, який я очолював, дотримувалися сухого закону. Я не міг собі дозволити, щоб навіть запах спиртного від мене був, і цього вимагав від підлеглих. Адже на командирові величезний тягар відповідальності за власні рішення та життя підлеглих, за виконання завдання в цілому.
- А як же поради медиків?
- За два місяці, поки перебував в Чорнобилі, довелося чи не щодня спілкуватися з медиками, фізиками, хіміками та іншими провідними спеціалістами союзного значення. Їм також було нелегко, тому що теоретичні знання далеко не завжди відповідають реаліям. Успіху досягали, як кажуть, методом спроб і помилок. Наприклад, спочатку до реактора закидали пісок, свинець тощо аби його погасити. Як виявилося, це тільки підсилювало викиди радіоактивних речовин, зараження місцевості. Температуру в ядерному реакторі вдалося знизити тільки азотом. Так саме і з заходами щодо збереження здоров’я ліквідаторів. Найперше, вимагали дотримання особистої гігієни, щодня змінювали одяг на новий, приймали певні медпрепарати тощо. Радіація, як горілка, одного валить з ніг мізерною дозою, а іншому й велика ні до чого, але, як виявилося, до пори до часу.
Перед проведенням того чи іншого заходу, щодо ліквідації наслідків аварії, збирали керівників на методичні заняття, виїзджали на рекогносцировку для уточнення завдань на місцевості, після чого приступали до роботи. Іноді, чого тут таїти, надходили і неадекватні розпорядження. Зокрема, щодо знищення всіх некам’яних споруд та вирубку лип, беріз, верб та інших листяних дерев. Уявіть, село на 370 дворів, в якому лише сорок цегляних хат, а решта дерев’яні та глинобитні. Про дерева годі й казати. Або, щодо заборони вивозити населенню з зони відселення хатніх тварин. Через два три дні чорнобильці поверталися за коровами, козами, собаками і котами. Як їм було відмовити? Щоправда, після доповіді вищому керівництву нерозумні накази швидко скасовували.
Коли пальці рук вже не могли утримати телефонну слухавку, а ноги – тіло, опухли всі суглоби і неможливо було прочитати навіть газетних заголовків, нашому штабу надійшла заміна. Чому так пізно, а не через кожні 15 діб, як інших? Командування округу пояснило це як спосіб мінімізації втрат. Мене та моїх підлеглих доправили до Львівського військового госпіталю. Низькій уклін персоналу госпіталю за те, що вони повернули нам здоров’я, спасли від неминучої смерті. Медичний персонал госпіталю опікував нас цілодобово, проявляючи велику турботу, роблячи все можливе і неможливе, аби повернути вражених опроміненням до повноцінного життя.
- Сьогодні багато учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС не можуть підтвердити свого статусу. Чому так важко встановити істину?
- Якось, за моїм наказом, зупинили колону автомобілів з людьми, що поверталася зі станції. Під час перевірки виявляється, що у жодного цивільного водія не було ані карточок доз опромінення, ані індивідуальних дозиметрів. Негайно доповів про порушення встановленого порядку голові держкомісії та у відповідь отримав наказ відновити рух колони. У метушні подій не завжди дотримувалися порядку, а намагалися якнайшвидше виконати завдання. Тим часом, за розповсюдження радіації по дорогах суворо карали.
Зазначу, що нині близько тридцяти відсотків з числа тих, хто має статус «чорнобильця», взагалі там не були і користується всіма пільгами. До речі, така ж ситуація і з учасниками бойових дій. Таким чином нівелюються заслуги людей, стає неприємним одягати нагороди та бути поруч з безчесними громадянами, руйнується сама ідея відданого служінню Батьківщині.
Колишній начальник штабу Міністерства ВМС США під час війни у В’єтнамі командував авіаносцем. Згодом він став адміралом, просувався службовими щаблями і треба було йому почепити на груди відзнаку учасника бойових дій у В’єтнамі? Коли це стало відомо загалу, адмірал пустив собі пулю в скриню…
Воїнам, які стали на захист України під час ядерної катастрофи, сьогодні доплачують до пенсії чотири гривні дев’яносто дев’ять копійок. Повірте, ця копійка до суми в п’ять гривень гірше кулі щомісяця наносить рани у серцях справжніх ліквідаторів. Навіщо так принижувати людей і державу?
Бесіду вів Юзеф ВЕНСКОВИЧ
«Народна армія»